Новости Полуострова

Трійця опозиційних клоунів заплуталась у власних декораціях

Ефектні світлини з «обличчями української революції», що багатотисячними тиражними трофеями наповнюють вітчизняні та світові видання, якось затьмарили «коефіцієнтом популярності» подію, яка, принаймні, заслуговує на увагу спільноти, що культивує гуманні, демократичні та інші загальнолюдські цінності. Йдеться про 70-у річницю від дня визволення від блокади Ленінграда. Передбачуючи ступор читача на кшталт «а це до чого», навіть не стану намагатись переконати в тому, що мовчазний щоденний трьохрічний ПОДВИГ кожного голодного ленінградця, наразі, став прикладом істинного патріотизму та любові до Батьківщини та заслуговує, хоча б, на уклін від нащадків. Проте, для сучасних творців «новітньої української історії» так далеко заглиблюватись у літопис, якось, не прийнято. Тем більше, розмірковувати та робити висновки із вже наявного революційного досвіду. У тому числі – незалежного періоду української державності. 

Що стосується історії блокадного Ленінграду, – про них нагадали сучасникам масштабною реконструкцією на вулицях Санкт-Петербурга. Мовляв, завдячуючи встановленим декораціям, кожний відвідувач може «поринути в атмосферу». Така інсталяція викликала безліч критичних зауважень, основний підсумок яких – цинізм. Мовляв, «штучна» блокада жодним чином не передає жаху реальних подій. 

Поспішаю запевнити російський «крієйторів»: ще й як передає! Для наочності вистачить відвідати сучасний український майдан. Повірте, побачене виправдає, навіть, самі сміливі очікування! Перебування на майдані дозволить відчути атмосферу анархії та розрухи усіх попередніх революцій: із барикадами, вогнищами та чорним димом, захопленими адмінбудівлями та чисельними слідами руйнування…

Проте руйнація – не є наслідком активності, загалом, миролюбного українського суспільства. Реальна руйнація має штучне походження, витоки якого – у надмірних владних амбіціях політичних дилетантів. Дилетантів, що перетворили романтичні євросподівання певної частини українців у цинічний та жорстокий фарс. Фарс, перетворений у хаос. Навряд на такий результат очікували романтики перших тижнів євромайдану.  Проте, від початку сумнівну «єдність» опозиційних «трітушок» якісь-там очікування мало турбували. Технологічно роздмухане невдоволення за принципом «чим гірше, тим краще», породило бурю, яка апріорі може бути лише деструктивною. 

Від 19 січня кокетливі загравання опозиційних функціонерів з ультраправими та висловлювання про «неможливість засудження радикальних дій» останні сприйняли як команду до відкритого зіткнення. Втрата опозицією контролю над «мирним» протестом обернулась Хрещенськими виступами «Правого сектору» на Грушевського. Вже наступного дня пролунали заклики координатора «Спільної справи» Данилюка  до власників зброї (!) доєднатись до протесту. 23-го січня «Радикальний» Лозовий закликає відловлювати та карати жінок та дітей співробітників «Беркуту». Наступні дні – «планові» захоплення «Спільною справою» міністерських будівель та руйнація Українського дому. Руйнації, позбавлені жодного змісту та доцільності. 

Розв’язані руки ультрас виключили з політичної гри будь-яки правила. Разом із освистаними авторами фарсу: Кличко отримав свою долю «довіри» з вогнегасника; недостатньо-радикальний Тягнибок – вотум недовіри від націоналістів-побратимів; Яценюк – внесення у «чорний список» прибічників «злочинної влади». Апофеоз! За що боролись, на те й напоролись! Ще і «стурбовану» світову спільноту підставили. 

Позбавлені звичних умов майданного дійства – із клоновими промовами, гаслами-кліше, та хоровими співами, – запал опозиційних «геніїв» помітно згас. «Могутня трійка» опинилась у власноруч створеній облозі. Без жодних натяків на збереження іміджу. За результатами переговорів із владою кожний отримав свою задачу. Яценюк – за сценарієм дитячої казки про складність обрання: де ж все таки ставити кому у реченні «погодитись неможна відмовитись»!? Обидва варіанти не зовсім зручні. У разі погодження – цілком логічний бойкот «соратників», у разі відмови – повне непорозуміння із міжнародною спільнотою. 

Не менш складне завдання – у Віталія Кличка, якому належить продемонструвати свої сумнівні ораторські здібності у публічних дебатах з Гарантом. Враховуючи чисельні передвиборчі популістські обіцянки, на яки був занадто щедрим «молодий політик», технологам Кличка доведеться добре попрацювати.

Чергове видовище, безумовно, забезпечить Україні утримання першої позиції у рейтингу світових топ-новин. Проте, новий формат загальноукраїнського шоу навряд допоможе досягненню компромісу. 

Іван Ватрів, "Громадський журналіст”